Врятувати Слов’янськ – врятувати Україну?

(деякі соціологічні дослідження та пропозиції щодо основних напрямків ідеологічно-пропагандистської роботи)

Вступ

Натепер в Україні набирають обертів соціально важливі процеси національно-патріотичного виховання. Враховуючи географічну близькість до російських кордонів, етнографічний склад східних областей та те, що цьому напрямку протягом більш ніж 20 років не було приділено достатньо уваги, маємо цілком прогнозований результат. Більш того, у особах депутатів деяких політсил, на кшталт таких, як компартія, партія за ЄДУ, партія регіонів т.і., активно та поступово велася робота з розколу України методом проросійської пропаганди, ідеологічного переконання з елементами гри на економічних аспектах.

З війною на Сході антагоністичні процеси у суспільстві дійшли стадії загострення. Тобто, хто мав у своєму серці українство, то, навіть незважаючи на бідноту та агресивну російську пропаганду, його патріотизм набув раніш небувалого розвитку та розквіту. А ті, хто симпатизував та захоплювався державою Росія, стали агресивним середовищем та родючим ґрунтом для приживлення бацили сепаратизму.

Унаслідок інформаційно-ідеологічної обробки російськими телеканалами населення України, закономірно маємо не зовсім здорове суспільство, яке можливо ще врятувати, але за правильною терапією. Розберемо ситуацію на прикладі стотисячного містечка на сході України, яке стало «колискою сепаратизму» – місто Слов’янськ.

Зовні особливо нічим непримітне це місто здавна було славетне своїми надрами – расолопромислом та цілющими грязями, тому й мало содовий та солезавод, і Слов’янський курорт. Але у 2010 р. пощастило ж йому з мером – Штепою, яка невідомого звідки з’явилася у особі благодійниці – за два роки до царювання з’явився її Благодійний фонд «Спєшіте дєлать добро», який у народі одразу стали називати «Спєшите дєлать бабло». Посівши кресло мера Штепа одразу стала дивитися що тут можна продати – то пропонувала іноземному інвесторові викачувати з цілющих соляних озер грязі, то з «геніальною ідеєю» про добування сланцю потоваришувала з Азаровим-молодшим. Саме вона додала максимум зусиль, організовуючі комуністичні мітинги проти «кієвской хунти» та так звані референдуми «народного волевиявлення», пишучи листи Путіну для того, щоб експеримент «новоявлених республік» почався саме зі Слов’янську. Та так прославила місто, що декілька місяців усі російські канали новини починали із подій у Слов’янську, не кажучи про те, що вже навіть сам Барак Обама вивчив слово «Славянск».

Бацилу сепаратизму можна порівняти з вірусом еболи, який може швидко розвиватися та мутувати. А як лікується ебола? Жорстким карантином. Але українці – добра нація, тому протягли руку допомоги східнякам-біженцям. Тепер ми маємо успішне розповсюдження ідей сепаратизму у інших областях – Харкові, Кіровограді, Львові, Хмельницькому та навіть у Києві. Тобто межі, враженої цим захворінням території суспільства поширилися, чим доволі ускладнюється завдання – оздоровити націю.

Доведено дослідженнями – найефективнішим лікування хворих мишей вважається метод саме скорочення їхньої популяції. І що цікаво – коли у Слов’янську під час окупації ДНР залишилося близько 20% мешканців, то у спільноті проявилося те, що не є притаманним слов’ֹянцям – вони стали більш людяні та поважливі одне до одного. Можливо це відбулося з причин, що поїхали з міста більшість з проросійськими настроями, а можливо небезпека війни зближувала, але як не парадоксально – ця ситуація спрацювала на користь розвитку цього суспільства. Коли ж з приходом української армії повернулися ті, що поїхали до Росії, а до них приєдналися біженці з Горлівки, Донецька, Ясинуватої, Авдієвки з проросійськими настроями, то загальна ситуація ускладнилася з відчуттям того, що в місті позитивних змін не відбувалося взагалі.

Вважається, що вірна діагностика є запорукою ефективного лікування.

Проведемо діагностику суспільства на прикладі громади м. Слов’янська.

Де корінь того, що Слов’янськ є Україною лише географічно? Слов’янці, хто ж ви?

Чому мешканці Слов’янська не люблять української мови? Хоча майже всі села Слов’янського району говорять українською, але як тільки-но приїжджають у Слов’янськ починають вичурно говорити російською. Чому? Чому починають соромитися своєї української мови? Чому тим, хто звеличує все російське, етнічні українці дозволяють принижувати українську мову та українців? То є наслідок толерантності України чи рабської крові дітей раніш засланих осюди каторжан?

Якщо розібрати ситуацію, яка історично склалася, то й недивно. Навколо все російською – назви вулиць, магазинів, кафе, реклами, у тролейбусах лунає оголошення зупинок російською. З 21 школи – 20 російських. Телеканали, яким більшість населення вірить безоглядно, загалом російські та проросійські. До того ж підсадили на голку мильних серіалів, які скрізь російські та прославляють російське – їхніх правильних мєнтів, їхню сильну армію, та їхній уклад життя. (До речі, чому б не підтримати на державному рівні нашого вітчизняного виробника – Оксана Байрак робить це «мило» не гірше за російське.) Радіоканали – попса вся російська. На фоні все більшого зубожіння мас лунали брехливі промови політиків, які грали людською свідомістю заради власних благ та рейтингів. А між людей з’являлися такі собі непримітні чужаки, які ненав’язливо вели пропаганду про те, що у Росії більші пенсії та зарплати, що в них кращий президент та стабільніше життя т.і., та й в Україні підприємства, що безперебійно працюють, вже напівросійські майже всі. Закономірно, що це лягало на добре підготований ґрунт електорату про «велику російську мрію» під назвою «русскій мір». Тобто теперішній стан суспільства не є наслідком чогось непередбачуваного, а результатом ретельно спланованої операції, метою якої було знищення всього українського. Робота ідеологічно-пропагандистської структури виконана на відмінно.

Щодо Слов’янська – вимушена констатувати, що понад 20 років тут, у Слов’янську, активно велася проросійська агітація. То звідки ж з’явитися українському?

Під час сепаратистського експерименту ніби намагалися реанімувати «счастлівоє совєтскоє прошлоє». На фоні промов нашого комуняцького вожака Хмєлєвого населенню надавалися харчові пайки, підживлювався міф про радянську лафу. Дивлячись на людей, часом складалося враження, що для більшості з них все рівно від кого отримувати дармові пайки. Та коли ж вже люди збагнуть, що за будь-якого державного устрою, не бува у світі нічого дармового?!

У громади Слов’янська було достатньо часу задля того, щоб висловити своє ставлення до комуністичної символіки та комуністів, які привели війну у їхнє місто. І вони висловили, – виставляючи дітей попереду пам’ятника Леніну та піддакуючи полум’яним промовам колишніх червоних директорів заводів, які не мають ніякого відношення до простого народу. Вони мали сите життя за часів радянського союзу, тому розказують, який був тоді «рай на землі». Але ще живі й наші батьки, які трохи інше пам’ятають – трудодні та непід’ємні норми, потогінну систему, пенсії у деяких бабусь по 26 руб., дефіцит на все та тотальна несвобода. Так, відчуття стабільності було – тобто стабільно погано. І прагнення до такого, як до найвищого щастя, може бути тільки у рабів. Невже такий зашкарублий менталітет?…

І ще прикро те, що більшість нашого електорату не бачить різниці між поняттями «держава Україна» та «країна Україна». І не усвідомлює того, що зраджувати свою країну неможна, навіть тоді, коли маєш претензії до її керівництва.

Навіть отримуючи зарплати та соціальні виплати від України, вважають за допустиме дозволяти собі антиукраїнські вислови, які по суті спрямовані на антидержавницьку пропаганду. І це має вплив на громаду міста, особливо, як лунає з вуст наших державних службовців.

Слов’янське керівництво робить все можливе для зростання незадоволення українською владою, тобто попросту сприяє ворогові. На місцях чиновників сидять люди, які не вміють працювати з людьми. Тим більш, залишилися майже всі «нєзамєнімие кадри» свого часу старанно підібрані колишнім мером Штепою. Показуючи своє байдуже, а інколи і хамське ставлення до людей, тим самим ганьблять Україну, бо чиновники є представниками держави.

1.У правовому полі

Правоохоронці, які безпосередньо брали участь у здачі міста бойовикам, потім разом з ополченцями патрулювали місто. Де докази того, що вони змінили своє ставлення до України? (З острахом дивлюся на знов видану зброю цим міліціянтам, як би знову вона не опинилася у руках ополченців ДНР)

Воєнком, який по місцевому телебаченню радить особам призивного віку їхати до Росії та Білорусії з метою уникнути військової повинності та запевняє «вас там нікто іскать нє будєт».

Слов’янську прокуратуру, яка згідно Закону України повинна здійснювати прокурорський нагляд у всіх сферах, чомусь не видно та й не чути. Чим наші «блюстітєлі закона» займаються взагалі? Та і підготовку до кривавої сепаратистської вистави під назвою «путін вводі войска, защіті нас от кієвской хунти» вони чомусь не помітили.

Сепаратистів судять судді-сепаратисти, не приховуючи до них своєї симпатії, як до однодумців політичних вподобань.

2. Антидержавницька діяльність адмінресурсу

Чиновники, даючи клятву державного службовця, не усвідомлюють своєї відповідальності. Навпаки, обіймаючи посади, у т.ч. і керівні, дозволяють собі нищівні висловлювання у бік держави, чим ведуть антидержавницьку пропаганду під час особистого прийому громадян.

Депутатський корпус, який складають у більшості депутати від Партії Регіонів, потихеньку веде свою врєдітельскую дєяльность. 9 місяців бездіяльності та саботажу. А у кулуарах сміються та потирають руки. Вірогідно можуть мати підтримку від когось з Оппоблоку, бо майже всі – не бідні бізнесмени. Судячи з їхнього блискучого вигляду та веселих жартів у кулуарах, складається враження, що економічна криза в Україні їх ніби і не торкнулася.

3. Економічно-господарча сторона

По-перше – дуже дивно те, що державну допомогу на відновлення міста Слов’янська віддано у руки сепаратистів, які саме й здійснювали спробу державного перевороту. Хто ж гроші віддає ворогам? Та ще й з таким багатим досвідом чиновників-корупціонерів-аферистів! В нас такі кадри, які навіть з буцегарні та керівництва ДНР виходять незаплямовані.

У грудні на посаду директора КАТП був призначений колишній очільник штабу ДНР. Щось непомітно, що у місті стало чистіше. Проте новоросійська агітація вказаним керівником серед населення ведеться – мовляв, то була надія на краще світле майбутнє. А у червні 2014 цей поважаний гаспадін Водопьянов казав: «Русскіє танкі пришлі – ми побєдім. Нєт такого презідєнта Порошенко і нєт такого гасударства Україна!». А тепер, як же він отримує зарплату від тієї держави, якої нема?

Начальник управління архітектури та містобудування стурбований усілякими особистими святами. Дивлячись на багаторічні його «циганочкі з виходом» спадає на думку – чому цей розважальник за покликанням не працює, наприклад, тамадою? Щодо архітектури, то все сумно – з огляду на те, що унаслідок бойових подій деякі будівлі по Слов’янську залишилися після руйнувань без реставрації, головний архітектор таки додав до цього своїх «зусиль». Де гроші, шановний колишній касир регіонала Рибачука? Уявляю собі, як він зараз почне белькотати про неймовірні складності «роботи» з перейменування вулиць на виконання Постанови Кабміну. У квітні 2014 поважаним паном Кіяшко керівництву ДНР було надано усі геодезичні матеріали (карти, тощо). Всі чиновники зараз заспівали дружно одну пісню – мовляв ополченці їх залякували. Це брехня. Пам’ятаємо їхнє усіляке сприяння та допомогу ДНР. Проводилися таємні наради директорів, підприємців Слов’янська, які і є уособленням слов’янської влади. Пам’ятаємо щоденні трансляції слов’янського телебачення про хід діяльності виконкому, де завжди у кадрі поруч з Пономарьовим сиділи «праві руки» – Самсонов та Воропаєв, і зараз громаді не зовсім зрозуміле те, чому поважаний гаспадін Воропаєв так само сидить у керівництві Слов’янського виконкому?

4. У сфері освітнього та культурного виховання молоді

Незважаючи на нового керівника міським відділом освіти виконкому у школах вчителі дозволяють собі вести проросійську пропаганду. Новий завідувач має проукраїнські погляди, але занадто же ж довго він входить у курс справ!

Щодо релігійних організацій. У Слов’янську всі будинки культури віддані церквам нової формації – це протестантське направлення, де богослужіння проводяться у новій манері – активної агітації здорового способу життя. Там співають та танцюють, приводять дітей змалечку. Загалом-то позитивне явище реанімації родинних цінностей, що непогано. Але річ в тому що в цих масових зібраннях чи то мало, чи взагалі нема агітації українського. Служіння йде російською мовою. Тобто патріотичне виховання відсутнє. Ці організації мають реабілітаційні центри де перевиховуються особи з алкогольною та наркотичною залежністю. Може краще нехай моляться, ніж коляться? Але минулорічна ситуація показала, що більшість цієї пастви церков баптистів підтримала ДНР.

Та є у Слов’янську промінь світла у темному царстві – це Слов’янська міська бібліотека. Це в нас оазис українства. Колективом бібліотеки під керівництвом директора майже усі 9 місяців постійно проводяться заходи щодо культурно-просвітницької діяльності із запрошенням українських письменників, громадських діячів, які ведуть цікаві бесіди з учнями та студентами Слов’янських навчальних заходів. Але навіть такої активної діяльності замало для того, щоб зрушити цей пласт байдужих до України, не кажучи вже про перевиховання частини слов’янського суспільства, яке вороже ставиться до нашої держави.

Нещодавно до Слов’янську приїздила журналістка з Києва, яка була вражена такою загальною сірістю всього. Обшарпані фасади будинків, сміття на вулицях, по яких ходять сірі люди… а у виконкомі сидять сірі чиновники, які невідомо чому там сидять. Щось не видно свіжих ідей, проектів, кризо-планів, так само, як і бажання працювати. А депутат міськради від партії регіонів у своєму інтерв’ю каже понад 10 разів «хотім стабільності», і жодної думки щодо розвитку. Схоже на те, що азарівщина дуже глибоко засіла в голови керівництва Слов’янська. І так хочеться сказати усім цим старим регіоналам – до побачення!

Дивлячись на таку силу силенну дармоїдів, чому б не внести таку пропозицію – Кожному відділу виконкому та управлінню щомісяця готувати звіти щодо своєї роботи з обґрунтуванням чисельності «ценних работніков» та переконанням необхідності свого існування і ненажерливого поїдання державного бюджету. Гадаю, якщо половину «великих рукоразводителей» скоротити, то на керівну роботу Слов’янська це не вплине, а економія коштів держбюджету буде суттєва.

Епікриз – Суспільство хворе, але громада при такому керівництві немає шансу на одужання. Заходи щодо оздоровлення має сенс проводити тільки за умови повного перезавантаження влади – всі керівники, які співпрацювали з ДНР не мають морального права обіймати керівні посади. До того ж у місцевій владі Слов’янська потрібні молоді фахові кризові менеджери, яким буде цікаво не дістатися до грошових потоків з метою дерибану місцевого бюджету, а створити працюючу модель самоврядування, щоб механізм запрацював на Україну.

Пропонуємо деякі заходи щодо оздоровлення суспільства:

Шановне слов’янське панство! Час мігдальничання та загравання сплинув. Попереду ваш вибір та робота. Багато роботи. Враховуючи вищевикладене, вважаю за доцільне вжити таких заходів:

1) Увесь документообіг вести державною мовою (питання не обговорюється). Усі нарікання супроводжувати добрими порадами щодо доцільності переїзду незадоволеної особи до будь-якої іншої країни.

2) За антидержавницьку агітацію та пропаганду ввести адміністративну відповідальність. Корисно було б згадати досвід старшого покоління коли за нецензурну лайку у громадських місцях накладали покарання у вигляді 15 діб громадських робіт – і місто стає чистіше, і рівень культури зростає. (до того ж навіщо приживатися в Україні такому «ісконнорускому колориту»?)

3) Всі державні службовці складають іспити зі знання державною мови, історії та законодавства щодо сфери діяльності, і дають присягу державною мовою.

4) Всі релігійні громадські організації та церкви ведуть свої служіння державною мовою. Особливу увагу приділити церквам московського патріархату, навіть не буде зайвим вилізти з кабінету та послухати їхні проповіді. (завідуючому організаційним відділом виконкому провести бесіду з керівниками та взяти на себе особисту відповідальність). Це ідеологія і має велике значення.

5) У судових засідання слухання справ повинно бути виключно державною мовою. (Якщо ні, то спитати з голови суду – чому він такий демократичний? Чи може раптом забув у якій країні здійснює судову діяльність?)

6) У всіх навчальних закладах міста викладання вести виключно українською мовою. Вимагати від директорів шкіл виконання вимог щодо поважливого ставлення до держави, де вони працюють та «сєют разумноє, доброє, вєчноє». У випадках саботажу контролюючому органу, тобто відділу освіти, вжити заходів. У разі бездіяльності міськвідділу освіти, питати вже з них. Розмова має бути категоричною – не можете працювати, до побачення. Компромісів бути не може, бо то є наше майбутнє. Процеси розвитку у суспільстві відбуваються не так швидко як нам того хотілося б, реальним та надважливим матеріалом для патріотичного виховання є вікова група дітей дошкільного та молодшого шкільного віку. Тому необхідно приділяти увагу до підбору кадрів педагогічного складу.

7) Відповідним службовцям виконкому провести роз’яснювальну бесіду з підприємцями та керівниками установ і організацій, нагадати у якій державі вони живуть та працюють, раз вони не знають. Вся реклама, назви вулиць, магазинів, кафе, оголошення зупинок у міському транспорті, повинно бути українською мовою.

8) З метою популяризації української культури, відділу культури виконкому щомісячно розробляти та затверджувати плани культмасових заходів. Усі заходи здійснюються виключно українською мовою, бо то є наша культура. (Відповідальний – завідувач відділом культури виконкому)

9) При прийомі на роботу у обов’язковому порядку усім організаціям установам та підприємствам проводити тести та співбесіди українською мовою. (Поступово планомірно вводити методичні вказівки та рекомендації щодо надання переваги саме тим, хто сприяє українському).

Це перші кроки назустріч Україні і запропонована модель є м’якою, демократичною та такою, що довела свою ефективність у країнах Прибалтики. Кожна людина має право вибору, у т.ч. і вибору місця проживання, де має більший комфорт. Якщо, наприклад, людина сумує за російським колоритом, тому чому б не догодити собі? Територія Нєчєрнозємья велика та потребує люблячих рук для праці на ній.

Тим, хто мешкає на території України та не в змозі чи не бажає вивчити мову країни в якій живе, держава Україна не заперечує і не буде чинити перепон щодо їхнього безперешкодного переїзду до інших країн. (За виключенням тих випадків, де особи мають конфлікт з законодавством України).

З огляду на те, що станом натепер відсоток людей таких, що мають довіру до української влади, не збільшився, визнати роботу керівництва м. Слов’янська незадовільною. Саме їхня фахова неспроможність чи саботаж принижує авторитет української влади.

Після шоку пережитого Слов’янськом у квітні-травні-червні 2014 р. місту потрібна була сильна команда досвідчених кризових менеджерів, а не совдепівських чиновників, у яких головний девіз роботи – «козак спіт, а служба ідет», або «работа нє волк», або «мало платять – я їм напрацюю»…

Старі слов’янські чиновники не можуть чи не хочуть працювати, і вже 9 місяців ми бачимо повну їхню бездіяльність. Унаслідок чого у громади росте невдоволення українською владою в особах тих, хто її представляє – державних службовців. І знову у більшості населення з’являється сумнів – що тільки при новоутворенні ДНР були можливі зміни убік покращення життя звичайного пересічного мешканця міста. Люди, у більшості своїй, мають за надважливе почуття особистого комфорту, це природно. Процеси розвитку національної свідомості у суспільстві не можуть відбуватися так швидко, як нам хотілося б, на жаль. Тому маємо робити щось з тим, що маємо.

Дивує бажання України зрозуміти мотиви ненависті слов’янцями усього українського. Таке ставлення маємо унаслідок промивання мізків активною агресивною агітацією російського телебачення зі страшними казками про Правий сектор. А може коріння цього у тому, що передавалося поколіннями – страшні казки про ОУН-УПА, УНА-УНСО, та диверсії, які проводилися в їхніх одностроях, і це зробило свою чорну справу, бо розмови про «злих западенців» тут відбувалися давно.

От у липні 2014 прийшли у Слов’янськ українські військові та стали годувати ковбасою тих, хто підтримував сепаратизм, а замість подяки була та ж сама ненависть, – мовчазна, тиха, але це відчувалося у повітрі… Львів’яни привезли українські книжки, ви думаєте хтось прийшов читати? Українці приїжджали і годували, і одягали, і розважали. А не отримали не те щоб любові від слов’янців, а навіть простого відчуття що ми свої. І питає в мене гарний хлопець з України – Ну що ми маємо робити, щоб допомогти вам стати українцями? І знову я відчула різницю між західняками та східняками. Навіть за все те заподіяне зло та зраду на сході, захід знову пропонує руку допомоги. Кажуть – може вам, східнякам, влаштувати родинні свята? Вам завжди допоможуть наші волонтери… Так допомагали! Наприклад, приїздили будівельні бригади із Західної та відбудовували зруйновані будинки. (бо в наших виконкомівських діячів гроші держбюджету раптом кудись поділися)

Зрозумійте, любі мої українці, що ці люди (у даному випадку – аборигени м. Слов’янська) розуміють тільки мову сили і підсвідомо прагнуть цього. Напевно Схід має такий свій менталітет. Такого висновку доходиш, коли чуєш, як слов’янці кажуть – «вот прі пономарьовє бил порядок!»… На жаль, до людей європейського зразку ще не дозріли. Тому і чути постійні розмови з мрією про диктатора. А це є підсумком загальної сірості. Пам’ятаєте, у Стругацьких у «Важко бути богом», – якщо у суспільстві превалює сірість, то до влади приходять чорні»… То ж дайте їм чорного та вольового, і от побачите, – вони будуть його боготворити.

А ви кажете про м’яку терапію? Вищенаведені заходи є найм’якішими що можна застосувати у цьому клінічному випадку. Без вольових рішень не буде змін.

Україна є толерантною державою, яка набирає руху у європейському напрямку. Можна ще довго чекати на те, коли ж прокинеться громадська свідомість, тому вищенаведена модель щодо запропонованих заходів є м’якою терапією з любов’ю та повагою до любих співмешканців.

Питання – так врешті решт чи будемо рятувати Слов’янськ? Чи так… як завжди – куди випливе?…

Шановні, само собою нічого не буде. Без зусиль, без роботи не буде результатів. Хочемо чистоти – то нам ніхто не прибере сміття. Наші конституційні права ніхто не захистить краще, ніж ми самі. І якщо дозволяємо ганьбити українське, ми ніколи не встанемо з колін.

А з огляду на те, що слов’янці говорять хоча і на суржику, але ж з додаванням української мови, на родинних святах співають українські пісні, вподобають розшиті та розписані речі, то є за що зачепитися, треба лише допомогти – додати української навколо, щоб огорнуло та обійняло. Щоб це було у повітрі, нехай спочатку й бурчать, але на підсвідомому рівні робота буде йти. Слухаючи та вбираючи цю магію нашої рідної мови, ситуацію можна змінити, навіть там, де багато років плюндрувалося все українське. І розквітне чарівне дерево, яке вважали сухим, та зарясніє червоною калиною…бо то є краплини крові наших українських хлопців, які загинули під Слов’янськом та й зараз гинуть. Може це заради того щоб і ви, слов’янці, прокинулися?…

Саме так, ціною крові власного народу у розвинутому європейському суспільстві зароджувалося та зростало відчуття гордості та гідності своєї нації – патріотизму, почуття такого притаманного для цивілізованого товариства. Дорога ціна? Так! І головне щоб народ у більшості своїй це усвідомив і зростав з пам’яттю та вдячністю до воїнів, що зараз віддають свої життя за волю, за незалежність, за перемогу, за Україну.

Розквіт держави Україна і усвідомлення українцями того, що Україна краща у світі, і буде доказом того, що Герої не вмирають!

Оскільки Слов’янськ був обраний для експерименту з вживляння бацили сепаратизму, то зараз стало дуже принциповим питання українізації маленького містечка з мелодичною слов’янською назвою – Слов’янськ, на сході України, де майже 20 років Україна була, на жаль, лише географічно… Це місто може бути випробувальним зразком, оскільки є відображенням настроїв громади будь-якого іншого міста на сході України. Тому, у цьому випадку, важливо показати перемогу ідеології – так, як навесні 2014 доволі успішно у Слов’янську прижився сепаратизм, то зараз Слов’янськ повинен стати першим українізованим містом на сході України.

 

P.S. На підставі опитування мешканців Слов’янська (які входять до різних вікових груп та соціальних верств) доходимо такого висновку:

На сьогодні співвідношення складають такі групи – близько 20% мешканців, що мають проукраїнські погляди; понад 40% мешканців, що мають проросійські погляди (приховані ярі сепаратисти), та близько 40% – «колєблющієся та сомнєвающієся» – це ті що підуть за переможцем, і для них нема великої різниці хто переможе, але саме за їхні «уми» зараз ведеться ця інформаційна боротьба.

Із липня 2014 по квітень 2015 у Слов’янську з періодичністю раз у 2 місяці розповсюджуються та підігріваються чутки щодо повернення ДНР у Слов’янськ. А деякі «сірі та непримітні», з’являючись у натовпі базару чи черг, поступово проводять тиху повзучу агітацію із закидання інформаційних провокацій на кшталт: «а вот в Горловкє порядок і чістота» або «а в Донєцкє люди живут нормально і скоро ім путін даст газ». І найагресивніше: «ми готови і голодать только би вєрнулось днр». Закономірно, що відсоток саме тих «колєблющіхся та сомнєвающіхся» вдається до страшенної паніки, чим дестабілізує психологічний стан громади. Очевидно, що мається на меті – підтримання панічного відчуття нестабільності, остраху та тривоги у населення задля того, щоб ще більше ускладнити процес українізації міста.

З огляду на те, що інформаційна війна, яка є більш брудною, ніж бойові дії на Сході, не припиняється, бо у хід йдуть усілякі методи. Відбиваючи все більші атаки хвиль брехні, не можемо втрачати свого часу, бо у цьому випадку не може бути оборони, тільки наступ. У ворога вже є перевага у часі та найсучасніші засоби зомбування широкого загалу на підсвідомому рівні, які вже довели свою ефективність, посприявши розв’язанню справжньої братовбивчої війни. То ж маємо братися за свою зброю, якою є правдиве слово на захист наших бійців, нашої держави, наших національних цінностей, нашої історичної спадщини.

Ну що ж господа-панове, повоюємо – À la guerre comme à la guerre?…

Ольга Мазур